Рівно сто років тому, вранці 9 лютого 1923 року, у самому центрі Києва спалахнув справжній бій, що тривав всю першу половину дня. Мешканці столиці, що встигли відвикнути від бойових дій, – минуло майже три роки, як радянська влада остаточно закріпилась в Україні, – напружено прислухались до інтенсивної перестрілки, що доносилась з боку старовинної Лук'янівської в’язниці. Досвідчені могли вловити рушничні й револьверні постріли, кулеметні черги. Весь цей час біля тюремних брам відбувався жвавий рух пожежного, медичного та військового транспорту. Близько опівдні стрілянина вщухла.
Ніяких офіційних повідомлень про надзвичайну подію не було, – ні тоді, ні згодом. Протягом усіх наступних десятиліть існування СРСР те, що сталось у Лук'янівській в’язниці 9 лютого 1923 р., – було суворо засекречено. Втім, чутки поширились відразу: надто очевидною була версія – якісь відчайдушні в’язні захопили зброю й намагались пробитись на волю. Відсутність інформації компенсувалась фантастичними подробицями, породженими уявою оповідачів. Реальні ж деталі таємничого бою залишались невідомими аж до здобуття Незалежності…
Бунт нескорених
Отже, що сталось у Лук'янівській в’язниці століття тому? Це справді була відчайдушна спроба здобути свободу в бою тих, кому нема чого втрачати. Її здійснили кількадесят полонених отаманів і козаків повстанських загонів легендарного Холодного Яру, засуджені до страти. І прагнули вони не вирватись на волю з тюремних мурів – безнадійність такого варіанту цілком очевидна. Мета була значно вища – піти у вічність не безпорадними бранцями, з мішком на голові під розстрільною стінкою, – а вільними людьми. У бою, зі зброєю в руках – як годиться справжніми воїнам.
І їм це вдалося. Саме такими – нескореними, незламними бійцями, здатними перед лицем неминучої смерті не опускати руки, а боротись до останнього подиху, – залишились у пам’яті нащадків бійці легендарного Холодного Яру…
На той час радянська влада вже панувала на всій території України, за винятком окремих осередків спротиву більшовицькому режиму. Центром національно-визвольного руху після поразки УНР стала так звана «Холодноярська республіка», яка крім лісових масивів включала 25 сіл Чигиринського повіту Київської губернії. Урочище Холодний Яр розташоване на території Чигиринського та Кам'янського районів нинішньої Черкаської області. Там багато глибоких балок з крутими, порослими лісом схилами, найбільша називається Холодним Яром.
Рельєф місцевості – ідеальний для партизанської діяльності. Ще в вісімнадцятому столітті Холодний Яр був одним з центрів гайдамаччини. Тут почалося найбільше повстання проти польської шляхти – Коліївщина під проводом Залізняка та Гонти, якому Тарас Шевченко присвятив поему «Гайдамаки» та вірш «Холодний Яр». Кобзареві слова: «І повіє огонь новий з Холодного Яру» – виявились пророчими…
Новий вогонь
Полум’я антибільшовицької боротьби яскраво розгорілося на початку минулого століття. Юрій Горліс-Горський, учасник визвольних змагань, помічник головного холодноярського отамана Василя Чучупаки, писав у своїй книзі «Холодний Яр»: «Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі – визволення України в широких масах. В інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли товариші починали через міру обдирати селян. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою».
Політика «воєнного комунізму» – фактично, грабунку селян, викликала невдоволення й протести населення. Більшовики розуміли всю небезпеку повстанського руху для їх панування. Лев Троцький, нарком військових справ, попереджав своїх соратників: «Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течении сотен лет воевать против своих угнетателей – поляков, русских, татар и турок».
Після перемоги над військом УНР і денікінцями в 1920 році червоні спрямовують проти повстанців свої основні сили. Однак не зважаючи на певні успіхи, взяти ситуацію під повний контроль їм не вдалося, особливо в бунтівних регіонах. На початку 1922 р. партизани Холодного Яру активізувались. В березні загін отамана Загороднього об'єднався з загонами отаманів Гупала і Залізняка, спільними силами здійснивши низку масштабних операцій.
Зрозумівши, що попри колосальну перевагу, військовою силою подавити повстанський рух швидко не вдасться, більшовики вирішили діяти хитрістю. Навесні 1922 р. ЧК розробила операцію «Заповіт». Ретельно підготовлений план полягав у тому, щоб шляхом інфільтрації своїх агентів у керівні органи повстанського руху встановити контроль над партизанами лісостепової зони України, потім – підступно їх знищити.
Підступ і зрада
Для цього ЧК створює фейкову «Чорноморську повстанську групу». Командувачем «призначили» завербованого чекістами колишнього офіцера армії УНР Петра Трохименка, з позивним «полковник Гамалія». Штаб ЧПГ «очолив» інший зрадник – Юхим Терещенко, або «сотник Завірюха». Вони видали себе за посланців емігрантського штабу Симона Петлюри, направлених в Україну готувати загальне повстання, яке буде підтримане наступом українських частин з Польщі та Румунії.
Літом 1922 р. «закордонні емісари» встановили контакти з керівниками повстанських загонів центральної України і зуміли ввійти до них в довіру. Завдання їм полегшувала повна відсутність зв’язку з закордонним центром, неможливість перевірити інформацію, а також – певна наївність партизанських ватажків – переважно, малоосвічених селян за походженням, схильних приймати бажане за дійсне. Так, у якості підтвердження своїх повноважень «полковник Гамалія» демонстрував емігрантську газету «Син України» зі своїм портретом. Звичайно, той екземпляр був підробкою від ЧК.
Поява «посланців від Петлюри» надихнула повстанський рух новими надіями. Все літо 1922 р. Гамалія та Завірюха кружляли Черкащиною, Єлисаветградщиною і Катеринославщиною, налагоджуючи зв’язки з повстанцями, а фактично –збираючи інформацію для ЧК. Вони імітували бурхливу діяльність – видавали накази і розпорядження, роздавали отаманам військові звання і посади, проводили наради.
Одна з таких нарад відбулась у серпні на території нашої області – біля Товстої могили, поблизу Нікополя, де Гамалія зібрав отаманів Криворіжжя.
29 вересня 1922 року ЧК інспірувала фіктивний з’їзд повстанських отаманів у Звенигородці – буцімто для підготовки всеукраїнського повстання. Про цей день розповів на допиті Ларіон Загородній: «Ми під’їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з’їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: «Пане Загородній, або праця, або життя. Гулий-Гуленко». Виконуючи його наказ, я в’їхав серед дня до міста, дали коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалія дав мені 8 карт нашого району і прочитав наказ. Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалія, Залізняк і я. Там нас і арештували».
Ю. Горліс-Горський описував сумний фінал спецоперації так: «Було їх коло тридцяти. Говорили дозорці, що то всі були найголовніші бандити з Холодного Яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки не вдалося ГПУ піддурити їх. Підіслали їм агента ніби то зв'язкового від Петлюри й Тютюнника. Спритний «сексот» був, інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили збірку ватажків з усієї околиці вночі, десь у хаті серед ліса. А звечора ще до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва і заховалася там. Як тільки хто зайде – зв'язали, рот заткали. Були б може більше ще пов'язали, та один, як кинулися до нього, вистрілив із револьвера. У лісі хтось дві бомби кинув – тривоги наробив. Вихопили пов'язаних і тихцем до Києва вивезли».
Лише найбільш обачні отамани – Чорний Ворон (Іван Черноусов), Вороний, Лютий (Ялисей Черевик), Орел (Герасим Нестеренко), Ґонта (Іван Лютий-Лютенко), й ще деякі, на з’їзд не поїхали й уникли пастки.
Навіть вороги їх звали лицарями
Під арештом опинились не тільки холодноярці, а й учасники повстанського руху з Півдня України та Катеринославщини. 16 січня 1923 р. слідство у справі було завершене. В «Заключении по делу 446/7971» слідчі якось, досить поетично, охарактеризували холодноярських отаманів Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка та Дениса Гупала, як «наиболее видных рыцарей бандитизма». У документі зазначено: «С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 1918, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и разрушений Советского хозяйства, железнодорожных путей и прочее.
С момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии вовремя улизнуть в Польшу, направляются по домам и приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения»…
2 лютого 1923 р. Київський губернський революційний трибунал засудив всіх отаманів Холодного Яру та інших повстанців до смертної кари, з «бонусом» – конфіскацією майна. Лише одному дали 10 років таборів.
Холодноярське чаювання
Як не дивно, отаманів Холодного Яру помістили разом, у камеру смертників № 1 Тюрподу (тюремний підвідділ). Можливо, через непрофесійність тюремної адміністрації, а може, внаслідок переповнення Лук’янівки. На прогулянки не виводили, двері камери відчиняли лише подати їжу та винести парашу. Приречені на смерть повстанці не хотіли покірно чекати кінця. Вони чудово розуміли марність надій вирватись з капітальної в’язниці з посиленою охороною, але воліли загинути в бою, а не від рук катів.
І вранці 9 лютого 1923 р. вони не змарнували останнього шансу. «Одного ранку дозорець відчинив двері й подав бак із окропом на чай до камери, де самі главарі сиділи. Котрийсь прийняв бак і з місця вилив окріп дозорцеві на голову. По такій купелі не зміг і крикнути. Втягнули його до камери, забрали ключі, револьвер, вдушили – і на коридор. Відімкнули другу камеру і всі разом на долину», – згадував в’язень Лук’янівської в’язниці Фіма Салганік. Його розповідь навів у своєму романі «Холодний Яр» Юрій Горліс-Горський.
Повстанці захопили канцелярію, де була зброя. Але вартовий встиг підняти загальну тривогу. Виходи було заблоковано. Повстанці повідчиняли камери, випустили всіх бранців, розподілили серед кращих стрільців зброю – 14 гвинтівок і кілька наганів та набої, й розпочали свій останній бій. Стріляли з вікон, попри щільний зустрічний рушничний і кулеметний вогонь, ретельно цілились, стараючись, щоб кожна куля знайшла ціль – патронів було обмаль. Не зважаючи на брак зброї й боєприпасів, козаки змогли протриматись проти сотень чекістів з необмеженим боєзапасом, – більше чотирьох годин. Трималися б і довше, якби було чим відстрілюватись…
Коли стали кінчатися набої, ні в кого й думки не виникло – здатися. За давнім козацьким звичаєм, побратими разом помолились, тепло попрощались, збираючись разом йти в останню путь. Юрій Горліс-Горський так описав останні хвилини мужніх воїнів: «Коли безвихідь стало очевидною, отамани стали прощатися. Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце. – Ну, готово? – радів чогось похмурий. – Увага! Живе Україна! Один! Два! Три! – Шістнадцять тіл впало на підлогу»…
Решта козаків не змогли вчинити так само з простої причини – патронів не залишилось геть. Але й вони не збирались здаватись – схопивши розряджені гвинтівки, кинулись на чекістів в рукопашну. Декому вдалось дотягнутись до ворога прикладом, більшість звалили пострілами по ногах та скрутили. Як пише Горліс-Горський: «Побили сильно. Увечері забрали до льоху. Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер повідрубував їм голови сокирою від дров. Вночі повезли усіх і закопали, чи на Лисій горі, чи на Собачій тропі».
Місце поховання нескорених козаків залишилось невідомим. Що стосується жорстокої середньовічної страти бранців за допомогою сокири й плахи – цілком можливо, що це не авторський вимисел. Адже комендант Лук’янівки Михайло Ріхтер до революції працював забійником на скотобійні. У рапорті, написаному наступного дня, 10 лютого, він дає список загиблих в’язнів – 38 чоловік. Серед них був і наш земляк, Іван Ляшенко з Криворіжжя, підпільник мережі славного отамана Чорного Ворона.
Далі Ріхтер повідомляє, що під час повстання загинув один червоноармієць, четверо були поранені. Такі дані викликають скепсис, адже протистояння тривало пів дня, а холодноярські партизани що-що, а стріляти вміли добре. Скоріш за все, Ріхтер приховує втрати, бо резонансна стрілянина в мирній столиці для нього особисто не віщувала нічого доброго.
Битва не завершена
Київське повстання приречених отаманів багато хто помилково вважає останнім боєм холодноярців. Це не так: їхні побратими, які залишалися на волі, не поспішали складати зброю. Повстанський рух діяв на Холодноярщині аж до початку тридцятих років. Так довго протриматись повстанці змогли завдяки підтримці селян, котрі бачили в них продовжувачів славних гайдамацьких традицій, й часто самі приєднувались до лісових братів, тікаючи від утисків влади.
Зрозумівши, що українське селянство, попри страшні репресії, не змирилося й не прийняло комуни, Москва застосувала в якості зброї геноцид – організувала Голодомор, щоби частково винищити український народ, а тих, хто виживе – перетворити на покірних рабів, зламати волю до опору. Але й це московським катам не вдалось. Українці продовжили боротьбу за власну гідність і свободу. Традиції холодноярських повстанців слугували і продовжують слугувати для нас взірцем мужності, жертовності й звитяги.
У роки другої світової діяла дивізія Української повстанської армії «Холодний Яр», що входила в Південний крайовий провід ОУН з центром у Дніпрі. У наші дні героїчно протистоїть російським окупантам на Сході 93-я окрема механізована бригада «Холодний Яр», місце постійної дислокації якої – теж Дніпропетровщина.