20 років тому, 29 вересня 2003 року, розпочався українсько – російський конфлікт навколо острова Тузла. Тривав він не надто довго – близько місяця, і попри рішучі заяви, що лунали з обох боків, жодного пострілу тоді не прозвучало. Все вирішилось в ході кулуарних домовленостей на вищому рівні, зміст яких досі залишається невідомим. Звідси – значна кількість конспірологічних версій і теорій змови, що існують навколо цієї теми. Про них ми ще поговоримо, хоча поки не відкриті засекречені архіви, не оприлюднені протоколи переговорів, все це – лише припущення.
Одно можна стверджувати впевнено, адже підстави дає хід подальших подій з розміреним кроком смертоносної машини: Тузла – 2003, Грузія – 2008, Крим і Донбас – 2014, повномасштабна війна – 2022. Це те, що раптовий навколо маленького і майже безлюдного острівця у Керченській протоці, був прологом до трагічної п’єси, що триває два наступних десятиліття, без жодних шансів на благополучний фінал. В тому числі, для кремлівського автора, не надто талановитого, але дуже впертого й затятого.
Пролог кривавої драми
Пролог, схожий на репетицію, був безкровним. Що робить його не надто виразним на фоні нинішньої кровопролитної війни. Але для розуміння того, що відбувається і прогнозу подальших подій, він важливий як початок, старт смертельних перегонів. Кожний наступний акт цієї нескінченої драми стає все більш жорстоким і кривавим. Кількарічні антракти потрібні постановникові лише для того, щоб зібрати нову трупу майбутніх трупів, оновити смертоносний реквізит і дати час заспокоїтись шокованим глядачам, якими є вся світова спільнота. І цей кривавий бенефіс все того ж сценариста, постановника і виконавця в одній, остогидлій всім особі, може завершитися лише її некрологом. Та й то не факт, – кого кого, а авторів – індивідуальних і колективних, ладних придумувати нові криваві епізоди, продовжуючи «дєло вождя» в країні вічної агресії вистачає. Тож згадаємо, як це було…
Почнемо з того, що являє собою географічний об’єкт під назвою «Тузла». До речі, з тюркського це перекладається, як солоний. Цей маленький клаптик суші площею 3,5 кв. км – 6,5 км в довжину і від 150 до 600 метрів завширшки, був частиною вузької коси, що тягнулася в море від Таманського півострова. Відстань від острова до українського берега – 4 км, до російського 5,5 км.
Він утворився у 1925 році, коли після сильного шторму кількасот метрів коси змило море. В наступні роки течія збільшила промоїну до кількох кілометрів. У січні 1941 р. указом Президії Верховної Ради РРФСР острів був включений до складу Кримської АРСР, яка 19 лютого 1954 р. була передана до складу Української РСР як Кримська область. Тобто Тузла і де-юре, і де-факто – українська територія. Незважаючи на порівняно скромний розмір, (з іншого боку, він більший за такі держави, як Монако – 2 кв. км і Ватикан – 0,5 кв. км, разом узяті) острів Тузла стратегічно важливий, – від РФ він відділяться мілководним каналом, а від українського Криму – глибоководним, що робило Україну одноосібним власником єдиного судохідного проходу через Керченську протоку. Відповідно, усі збори за проходження суден – близько 20 млн. доларів на рік, йшли Україні.
Кінець острівної ідилії
До великого шторму 1970 року там вирувало життя, постійно мешкало близько тисячі людей. Працював багатий рибгосп, куди приїздили працівники з Криму, була початкова школа, десятки приватних будинків, два гуртожитки, дві бази відпочинку, будинок культури, магазин. Після потопу всіх переселили, на острові залишилося близько десяти сімей, літом вони жили тут як на дачі, а на зиму перебиралися на материк. Постійно мешкали лише шестеро пенсіонерів – затятих рибалок. Ніякої прикордонної застави, пункту спостереження, чи хоча б сторожа з берданкою там не було. Іноді приїжджали туристи, між Тузлою та Керчю ходив катер, який долав відстань у чотири кілометри за 40 хвилин. Починаючи з вісімдесятих років на Тузлі влітку проводились мистецькі фестивалі, в яких брали участь відомі письменники, поети, барди.
Ідилія скінчилась 29 вересня 2003 року. На березі Таманського півострова з'явилися каравани вантажівок, які цілодобово, в три зміни, почали скидати у води Азовського моря кубометри каміння, щебню та піску. Кількість техніки, що підвозила будматеріали, сягала до 120 машин на годину. Спочатку наші думали, що вони просто укріплюють свою берегову лінію, та за добу, коли просування вантажних машин в бік українського острова стало помітно неозброєним оком, сумніви відпали – відбувається щось підозріле.
Спочатку російські власті звично відхрещувалась – а ми що? Ми нічого… Після численних звернень і запитів по всіх офіційних каналах таки визнали: ну, ведеться будівництво дамби від Таманського півострова до прикордонного острова Тузла… Але то не ми, нас там нєт… То все – адміністрація Краснодарського краю, губернатор Олександр Ткачов, – самі насипають дамбу від Таманського берега у бік Керчі та Тузли, щоб запобігти розмиванню берегової лінії. Все – заради людей, їм, бува, городи підтоплює…
Звичайно, така версія нікого не задовольнила, але кремль продовжував відмовчуватись, або нести, як вони говорять «околесицу». На цю тему навіть виник анекдот: Прес-конференція путіна. Журналіст запитує: «Що ви можете сказати про справжню причину загибелі «Курська» ? Путін: «Без коментарів»… Наступне питання: «Поясніть, що коїться в Керченській протоці і навіщо там будують дамбу?». Путін, після довгої паузи: «Еееее… То що ви там про «Курськ» питали»?
Там нас тоже нєт…
А тим часом дамба з боку Росії щодня приростала на 150 метрів. МЗС України вручило ноту протесту російському представникові, до москви терміново полетів міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. Але мова дипломатії виявилась безсилою. Росія різко активізувала військову активність, у територіальні води України біля Керчі заходили бойові кораблі РФ, російські морські піхотинці почали навчання з десантування на Таманському півострові. Без погодження з українською стороною на Тузлі побували люди, які назвали себе журналістами, питали місцевих, чи хотіли б вони стати громадянами Росії...
Активна фаза російсько-українського конфлікту довкола Тузли тривала з кінця вересня до кінця жовтня 2003 р. Росіяни тоді відпрацювала всі стадії інформаційної спецоперації – приховування, ігнорування, заперечення, використання димової завіси і вигаданих приводів, перекладання відповідальності на місцеву владу в регіонах, потім – на жертву агресії, використання езопової мови, і нарешті – визнання.
Показовим у цьому сенсі є перший матеріал про конфлікт, що вийшов у центральній російській пресі – стаття «Россия прирастет косой Тузла», опублікована в «Комсомольской правде» 1 жовтня 2003 року. Авторка статті Валентина Артюхіна досить відверто описує скандальне будівництво, на яке зігнали техніку з усього Краснодарського краю, передає слова робітників про справжню мету робіт: «Путин, говорят, на днях прилетит на Тамань, вот мы косу и сыпем, – высказывает предположение монтажник Юрий Гром. – Раньше здесь коса была, еще в советские времена, потом ее размыло, а в начале 90-х, после раздела СССР, оставшийся островок Украина себе приписала. Мы сейчас восстановим то, что было, – к островку косу прифигачим. Вот и получится, что это уже российская территория: что к нашему берегу присоединено, то, значит, наше».
В інформаційному полі поширювалися твердження, що Тузла є споконвічною частиною російської території, тому її повернення є законним. Попри урядові документи радянських часів, москва відмовлялася визнати Тузлу островом, наполягаючи на тому, що це коса – частина Краснодарського краю. Глава путінської адміністрації Олександр Волошин заявив, що Керченська протока ніколи не буде українською, а якщо треба, то Росія може залити її бетоном або скинути бомбу.
Українська сторона реагувала відповідно. На Тузлу прибув загін спецназу, тут встановили прикордонний стовп, спостережну вежу та вагончик для особового складу. На середину жовтня острівний гарнізон становив уже кількасот осіб. Навколо чергували ракетні катери, винищувачі Су-27 та Міг-29. Туди направили землерийне судно, яке поглиблювало протоку з нашого боку. У Керчі розгорнулась бригада нацгвардії з важкою технікою. Радикальні партії почали запис добровольців для захисту Тузли.
100 метрів між війною й миром
Ситуація з кожним днем ставала дедалі напруженішою, воєнний конфлікт здавався неминучим. До нього залишалось якихось 102 метри, коли росія нарешті зупинила повзучу анексію. Це сталось 23 жовтня. Яким чином Кучмі вдалося переконати тоді путіна зупинитись – достеменно не відомо. Наступного дня у москві зустрілися прем'єри двох держав – Михайло Касьянов і Віктор Янукович. Вони запам’ятались хіба що неологізмом від Федоровича «тузлитися», зрозуміло, що справжні переговори велись на вищому рівні і не публічно.
Кучма пізніше розповів про ті дні, але, вочевидь, далеко не все: «Ми дуже скоро зрозуміли, що йдеться про промацування України на слабкість, на глибину можливого відступу. Зрозуміли задовго до того, як голова путінської адміністрації Волошин пообіцяв скинути на Тузлу бомбу, а газетні заголовки почали кричати про війну з Росією. І коли до війни залишалося лише кілька сотень метрів, я перервав візит до Бразилії і 23 жовтня прямо звідти прилетів до Криму… Я зробив дуже серйозну заяву: якщо так буде й надалі – будемо стріляти. Відкриємо вогонь. Я повинен був це сказати… Росіяни почули – і дамба зупинилася. Ми перемогли в тому безкровному конфлікті. Як виявилося, обороною Тузли ми виграли для країни 10 років. А ще тоді я зрозумів, що ми виграли лише час»…
Згодом стало відомо, на яких умовах Росія погодилась зупинити будівництво: Тузла залишилася українською, але жоден військовий корабель третіх країн не міг пройти Керченську протоку без згоди Москви. Тобто для України це була не така вже й перемога – Росія хотіла спільно користуватись цією частиною моря, і вона це отримала. Але на хвилі ейфорії – ми змусили росію відступити! – головне залишилось поза увагою суспільства й політиків. Не було зроблено й належних висновків, все обмежилось облаштуванням на Тузлі зразкової прикордонної застави. Справа корисна, звичайно, але цього була явно недостатньо перед новим рівнем загроз, що постав перед Україною після Тузли. Це показала анексія Криму і частини Донбасу, що сталась через десяток років. Захопивши Крим у 2014 році, росія оголосила Керченську протоку своїми внутрішніми водами, Тузлу включили до складу Краснодарського краю. Нині через острів проходять конструкції поки що недобитого кримського мосту, відкритого в травні 2018 р.
Конфлікт довкола Тузли був мов грім з ясного неба. До 2003-го ця тема не з’являлася в публічному дискурсі російських еліт. Розмови велись хіба що на нижчих щаблях. Так, у 1998 р. кубанський історик, колишній співробітник КДБ Олександр Травніков видав книгу «Коса Тузла. Перерахована територія», де стверджував, начебто 1954-го Україні передали Кримську область, але без Тузли. Ніякого резонансу публікація тоді не викликала.
Навпаки, здавалось, на початку нового тисячоліття керівники двох сусідніх держав намагались встановити тісні стосунки в усіх сферах. 2002 рік офіційно пройшов під гаслом Рік України в росії з реалізацією великої програми спільних заходів. 2003-й рік був проголошений Роком росії в Україні.
17 вересня 2003 р. на іншому острові – Бирючому, що в Херсонській області, на колишній хрущовській дачі зустрілися президенти України та росії – Леонід Кучма та володимир путін. Обговорювали, зокрема, питання морського кордону в акваторії Азовського моря та Керченської протоки. Про конкретні домовленості ЗМІ не повідомляли, проте відзначали, що зустріч пройшла «у теплій дружній атмосфері». 19 вересня Білорусь, Казахстан, російська федерація та Україна підписали в Ялті угоду про формування Єдиного економічного простору. А через якихось три дні росія зненацька затіяла провокативне будівництво в Керченській протоці!
Теорії змови й невивчені уроки
Раптовість і неочікуваність «острівного конфлікту» у багатьох викликала сумніви й підозри, що призвело до появи різноманітних версій та припущень. Відомий політолог, керівник соціологічної служби Національного інституту стратегічних досліджень при Президенті України Віктор Небоженко наступного дня після завершення тузлинської кризи, як то кажуть, по гарячих слідах, опублікував в «Українській правді» велику аналітичну статтю, в якій виклав цілу низку власних версій цієї події. Вони досить оригінальні, але нині, з урахуванням подальшого ходу історії,виглядають наївними. «Безперечно, конфлікт у Тузлі має дуже глибоке коріння і матиме великі наслідки як для України, так і для Росії», – констатує професор Небоженко. Але далі робить хибні висновки, що в розпалюванні конфлікту винний не путін, навпаки, це результат змови проти нього олігархів «Сім’ї», тобто єльцинского олігархічного клану. І підсумовує: «Криза Тузли – це не просто вічне прагнення великого сусіда до захоплення земель малого та слабкого сусіда. Це передусім з'ясування відносин між трьома найбільшими політичними силами» . Такими на думку політолога є «Сім’я» на чолі з Єльциним; путінська група – чекісти, православні, нові бізнесмени, пітерські; і класична російська бюрократія.
Правильно відзначаючи характерні особливості путінської групи – ставка на силові методи, жорстке ставлення до ЗМІ, безпрецедентну військову доктрину з можливістю «превентивного удару» ядерними засобами, Небоженко все далі відходить від реалій. Нібито конфлікт довкола Тузли розв'язали вороги путіна, які «враховували ту обставину, що останнім часом між Путіним та Кучмою налагодилися міцні ділові відносини. Два обережні політики нарешті вирішили об'єднати свої зусилля. І той, і інший спільно вирішують свої внутрішньополітичні та міжнародні проблеми. У цьому сенсі підписання документів ЄЕП було скоріше доказом взаємних гарантій, аніж реальною готовністю обох країн до інтеграційних процесів. Ось чому російські олігархи, цілячись у Путіна та організовуючи конфлікт у Тузлі, завдали удару і по Кучмі. Президенту України дають зрозуміти, що Путін – не та людина, з якою можна вести довгострокові політичні ігри».
З позицій сьогоднішнього дня, цілком очевидно, що все значно простіше. Не треба шукати підступних дій таємничих заколотників – автором тузлинського конфлікту є сам путін. А провокації, гібридні війни, напад на слабших сусідів і захоплення їх територій – улюблений фірмовий стиль диктатора, на якому побудована вся його зовнішня політика.
Тому більш вірогідною здається інша версія – про те, змова таки була, але… між путіним і Кучмою. Вони «розіграли в чотири руки» виборців своїх країн. В грудні 2003 року відбулися вибори до російської Думи. Конфлікт, як вистава для піару, мав лити воду на млин націонал-патріотів, на кшталт Жириновського та Рогозіна. І одночасно опустити рейтинг демократів – Явлинського та СПС, які підтримали Україну. Кучмі також дали можливість показати себе як рішучого політика і патріота. Хоч Янукович на той час вже вважався офіційним наступником Кучми, плани участі самого Даниловича в президентських виборах 2004 р. ще не були остаточно поховані. Інакше Конституційний суд не приймав би в грудні 2003 р. скандальне рішення про законність третього терміну Кучми.
Підрихтувавши українському президентові імідж, зіпсований «касетним скандалом» (звинувачення в причетності до вбивства журналіста Г. Гонгадзе) і «кольчужним скандалом» (звинувачення в поставках військової техніки в підсанкційні країни) та представивши його перед українцями як героя-захисника, який міг би претендувати на третій термін, Путін отримував боржника, від якого можна було вимагати, що завгодно. І хоч з третім президентством у Даниловича у 2004 році не склалось, (так само, як і в Януковича – з першим), виконувати дані кремлю обіцянки довелось.
Так, після тузлівської спецоперації зближення України та НАТО, що розпочалось роком раніше, різко загальмувалось. 15 липня 2004 року, за результатами засідання комісії Україна-НАТО, президент Кучма видав указ, в якому було сказано, що вступ до НАТО більше не є метою країни – лише «істотне поглиблення відносин із НАТО та Євросоюзом». Цілком імовірно, що росія використала події довкола Тузли як інструмент тиску на Київ, в чутливому для себе питанні його інтеграції в НАТО та ЄС.
Але це, знову ж таки, лише версії. Швидше за все, мета російської провокації у 2003 році була простішою – зондування реакції України, її влади й суспільства та міжнародної спільноти на спробу росії віджати шматок української території. Це була розвідка боєм для перевірки пильності українців та їх готовності захищати свій суверенітет. Саме за таким сценарієм, через десяток років путінські зелені чоловічки окуповуватимуть Крим. Конфлікт навколо Тузли був лише преамбулою довгострокової стратегічної спецоперації росії щодо оволодіння акваторією Азовського моря, анексії Криму, розколу й подальшого знищення України як держави.
Нажаль, після залагодження острівного конфлікту, про нього швидко забули. Хоча насправді, з того моменту в Україні мала б початися ретельна підготовка до майбутнього воєнного протистояння із «братнім» народом, невідворотність якого вже була очевидною.