Побачив у соцмережах відео інтерв’ю нашого журналіста з полоненим російським солдатом. Молодий, здається, хлопець. Він спокійно показує шрами на голові — без сорому, без емоцій, наче розповідає щось буденне. На запитання, звідки вони, відповідає просто: батько бив молотком по голові. Регулярно. Раз на тиждень. Був п’яним. Лікарів ніколи не викликали. Навіщо бив? «Не знаю. Мабуть, по приколу».
Це не сюжет із фільму жахів і не вигадка журналістів. Це — реальність, яку сам російський солдат озвучує без здивування, ніби так і має бути. У цій короткій розповіді — вся анатомія так званого «руського міра».
Батько — вбивця, який відсидів у тюрмі. Сім’я, де насильство є нормою. Дитина, яку системно калічать і фізично, і психологічно. Держава, яка не бачить у цьому проблеми. Лікарів не викликають, бо навіщо? Поліцію — теж. Там це не злочин, а спосіб життя.
А тепер ця дитина виросла. І держава дала їй автомат. Посадила у військову форму. Сказала: «Їдь убивати в Україну».
Після такого дитинства чи можна чекати на співчуття, емпатію, людяність? Чи можна дивуватися воєнним злочинам, мародерству, зґвалтуванням, розстрілам мирних мешканців? Для людини, яку били молотком «по приколу», чуже життя не має жодної цінності. Воно просто нічого не важить.
Росія роками вирощувала це. Не випадково, не помилково — системно. Насильство в родині, культ сили, зневага до слабшого, виправдання жорстокості. А потім — війна, яка стала для них логічним продовженням власного побуту.
Це не «заблукалий хлопчик», як іноді намагаються подати. Це продукт середовища. І таких — мільйони. Вони можуть викликати жаль, але це не знімає відповідальності. Бо жертва насильства не отримує індульгенції на вбивство інших.
«Все, що потрібно знати про російські традиції», — сказав ведучий у тому сюжеті. І з цим важко не погодитися. Руський мір — це коли молоток у руках п’яного батька і автомат у руках його сина. Коло насильства, яке ніколи не замикається само.
«Той, хто з дитинства звик до насильства, сприймає його як єдину мову світу», — писав Джордж Орвелл.
Саме цією мовою сьогодні Росія розмовляє з Україною — мовою побитих дітей, зламаних доль і людей, для яких чужий біль не існує.
Саме тому ця війна — не про території й не про політику. Вона про захист від світу, де бити дитину по голові — норма, а йти вбивати сусідів — «служба батьківщині». І поки цей світ існує, з ним не можна домовлятися. Його можна лише зупинити.