Прочитав у соцмережах, про що писали російські пропагандисти чотири роки тому — 24 лютого, в день злодійського нападу росії на Україну. Чого там тільки не було.
«Русская авиация подавила все украинские ПВО с первого захода. На второй не осталось целей».
«Украина будет под военным контролем в течение 4–6 дней».
«Войска полностью деморализованы. Война идет полтора часа, но ВСУ уже полностью разбиты».
«Путин войдет в историю россии фигурой калибра Донского, Грозного, Петра I как освободитель и собиратель земель русских, браво!».
«Семья Зеленского покинула Украину, борт приземлился в Польше».
І так далі — в тому ж урочисто-маячному стилі.
Хто знає, чи вони й справді в це вірили, чи просто видавали бажане за дійсне. Були впевнені, що «ось-ось». А в цей час наші воїни нищили ворожий десант у Гостомелі.
…Але реальність, як завжди, внесла свої корективи — без фільтрів, монтажу і методичок.
Поки російські пропагандисти рахували години до «взяття Києва», їхні плани впевнено застрягли між згорілою технікою, розбитими колонами та зіпсованими сухпайками. «Друга хвиля, в якій не залишилося цілей», чомусь не змогла знайти ні Банкову, ні Хрещатик, зате прекрасно знайшла болота, узбіччя й українські протитанкові їжаки.
«Деморалізовані ЗСУ», які мали «розбігтися за півтори години», чомусь не читали російські телеграм-канали й замість втечі зустріли «визволителів» так тепло, що ті й досі згадують цю гостинність у нічних кошмарах.
А легендарний десант, який мав урочисто зайти з моря і суші, у підсумку зайшов хіба що в підручники — як приклад того, як не треба планувати війну. Особливо в Гостомелі, де пафос «освободителей» швидко випарувався разом із міфом про «вторую армию мира».
Про «семью Зеленского в Польше» теж вийшло кумедно: президент залишився в Києві, а от ілюзії російської пропаганди масово емігрували — хто в меми, хто в історію, а хто просто в небуття.
Недарма вже в перші дні вторгнення прозвучала фраза, яка зруйнувала всі ці «плани за три дні»: «Я тут. Ми всі тут. Ми захищаємо Україну», — сказав Володимир Зеленський.
Чотири роки потому всі ці тексти читаються як стендап невдалої імперії: багато пафосу, нуль логіки й фінал, у якому головний герой так і не зрозумів, чому «все пішло не за планом».
Бо план був один — вигаданий.
А реальність виявилася українською.
І найцікавіше — сьогодні російські пропагандисти пишуть уже зовсім про інше. Де подівся той шалений пафос про «4–6 днів», «деморалізовані війська» і «входження в історію»? Замість фанфар — скиглення, пошук винних, розмови про «важко, але тримаємося», «не все так однозначно» й обережні формулювання без великих літер і великих планів. Імперський запал кудись зник разом із впевненістю у власній величі.
А історія, тим часом, уже пишеться — не в телеграм-каналах, а на полі бою, у зруйнованих, але нескорених містах, у щоденному спротиві українців. Ми знаємо, за що воюємо. І ми знаємо, чим це закінчиться.
Україна переможе. Бо правда, сила й майбутнє — на нашому боці.
А путін, якщо й увійде в історію, то точно не як геній і «собиратель земель», а як символ провалу, брехні й зруйнованої імперської ілюзії.
І це буде остаточно.