У час, коли війна змінює життя кожного з нас, мистецтво стає ще важливішим. Театр залишається тим місцем, де люди шукають підтримку, емоції й відповіді на непрості запитання. Кам’янський театр ім. Лесі Українки розпочав свій 46-й сезон. Яким він буде, які прем’єри чекають на глядачів та як працює театр у сьогоднішні складні часи - про це газеті «Любиме місто» у відвертому інтерв’ю розповів головний режисер театру Сергій Чулков.
– Сергію Анатолійовичу, яким для вас був минулий сезон? Що особливо запам’яталося?
– Усі вистави, які ставили у минулому сезоні, були гідні того, щоб про них говорити. Мені ні за що не соромно. Як казав колись мій учитель, режисер Георгій Товстоногов: «Якщо вистава торкає глядача – вона вдалася».
Головною постановкою минулого сезону я вважаю виставу «Матінка Кураж та її діти» у постановці Сергія Павлюка. Це наймасштабніша робота після «Ромео і Джульєтти». Ми створили постмодернову виставу за мотивами п’єси Бертольда Брехта, але у своєму баченні. Брехт будував взаємодію персонажів інакше, його постановка була більш м’якою. Так, війна у нього відчувалася, але радше абстрактно. Натомість наша версія – це розмова про сьогоднішню війну. Ми не лише показуємо, що війна – це жах, ми вводимо на сцену наших ворогів, робимо виставу максимально конкретною й сучасною. Для мене особисто Матінка Кураж у виконанні Марини Юрченко стала справжнім явищем минулого сезону. І ми плануємо показати цю роботу в Дніпрі.
Ще одна важлива постановка – «Хто я є» у режисурі Віктора Попова. Вона відкрила новий театральний сезон і здобула найвищу нагороду Придніпров’я – «Січеславна-2025», а також перемогла у кількох номінаціях. Це спектакль за мотивами п’єси польського драматурга Славомира Мрожека «Емігранти». Його твори інколи складні для глядача, але наш режисер переставив акценти, ми змінили назву й навіть фінал.
Ця вистава – не лише про емігрантів. Вона про людей, які намагаються зрозуміти себе, своє місце у світі. Вона могла бути актуальною в будь-який час, але нині особливо відчувається зв’язок із сьогоденням. Бо багато українців були змушені залишити свої домівки через війну. І ця постановка звучить дуже чесно й болісно саме зараз. Хочу відзначити акторів Іллю Карікова та Івана Чебана – вони зіграли свої ролі глибоко й гідно.
Тож для мене «Матінка Кураж» – це конкретика війни, а «Хто я є» – її відображення крізь сучасний контекст.
– Кого з акторів ви могли б особливо відзначити за роботу у минулому сезоні?
– Я вважаю, що всі актори у нашій трупі на своєму місці. Театр – це командна справа, і кожна роль, навіть найменша, формує загальне враження від вистави. Але якщо говорити персонально, то, звісно, варто згадати Марину Юрченко, яка втілила на сцені Матінку Кураж. Це була подія, явище минулого сезону. Дуже яскраво проявили себе Ілля Каріков, Іван Чебан, Руслан Таран. І, безперечно, відкриттям для багатьох стала Анна Макєєва. Вона лише нещодавно закінчила училище, а вже чудово зіграла і Джульєтту, і Клеопатру, і низку інших ролей. Я свідомо довіряю молодим складні завдання, іноді навіть ризиковані. І результат перевершує очікування.
Критики, які відвідували наші вистави у минулому сезоні, відзначили, що Кам’янський театр – це справжній театр. Для мене це дуже важливо, бо оцінка професіоналів завжди є найоб’єктивнішою. Тож у новий сезон ми входимо з гарним настроєм і впевненістю в нашій команді.
– Які прем’єри цього сезону чекають на глядачів Кам’янського театру?
– До Нового року ми робимо акцент на дитячому репертуарі. Це і «Скарби капітана Флінта», і «Лускунчик», який ми переклали на українську мову. Після Нового року вийде вистава «Аліса в Дивокраї» у постановці Світлани Сушко. Ще ми випускаємо гарний дитячий спектакль «Котигорошко», на основі українських народних казок. Його поставив Ігор Азаров.
Також ми повертаємо на сцену виставу «Лев узимку». Вона довго не йшла, але глядачі дуже просили її відновити. Тепер у новому перекладі українською мовою. За змістом та емоційним наповненням вистава нічим не поступається попередній версії.
Зараз я працюю над постановкою за п’єсою Іва Жаміака «Месьє Амількар платить». Ми вирішили дати їй назву «Сім’я за контрактом», бо вона звучить ближче й зрозуміліше для сучасного глядача.
Ще одна прем’єра – «Майська ніч» за Гоголем. Це класика, яка завжди йшла з успіхом. Тепер вона оживе на нашій сцені, адже для нас важливо, щоб глядач чув рідну мову.
Крім того, у нас є домовленість із запрошеними режисерами. Знову працюватимемо із Сергієм Павлюком, він зараз підбирає матеріал для нової постановки. А ще з нового року до нас приїде режисер з одеського театру музкомедії Володимир Подгородинський, щоб поставити музичну виставу «Піаніст». Це американська п’єса про відомого одеського музиканта, дія якої розгортається на кораблі. Думаю, це буде цікавою подією для нашої публіки.
Отже, у планах — дуже різноплановий репертуар: від дитячих казок до сучасної драматургії й музичних вистав.
- Ви віддаєте перевагу роботі з одними й тими ж акторами. У чому полягає ваш принцип такого вибору?
У моїй прем’єрній виставі зайняті актори, з якими я працював над усіма останніми постановками: Олег Волощенко, Марина Юрченко, Руслан Таран, Ілля Каріков, Віолетта Самсоненко, Анна Макєєва та інші. Одні режисери беруть інших акторів, а в мене свій принцип. Колись Георгія Товстоногова спитали, чого в нього в трупі більше 200 акторів, а він працює 15 -20. Він відповів: вони платять за те, що знаходяться у моєму театрі.
Я працюю з певною кількістю акторів, бо так легше зрозуміти, кому яку роль дати. Чи може несподівано запропонувати комусь роль. От хто міг подумати, що Аня Макєєва зможе так зіграти Джульєту чи Клеопатру? Коли вона була назначена, усі здивувалися. А Віолета Самсоненко – просто відкриття сезону. Вона прийшла до нас - і відразу одержала роль Клеопатри, разом з Макєєвою. І в інших спектаклях чудово зіграла.
- Які нові лялькові постановки планує театр?
Останнім часом ми справді мало займалися ляльковими постановками, але зараз активно працюємо над цим напрямком. У нас немає постійного лялькового режисера у трупі, тому ми запрошуємо майстрів з інших театрів. Зараз ведемо переговори з режисером із Запоріжжя, який має запропонувати нам новий матеріал. Це, чесно кажучи, навіть додає різноманіття, бо кожен режисер приносить свій стиль, свою школу і бачення.
Є ще одна важлива деталь — це ляльки. Їх потрібно виготовляти спеціально для кожної вистави. Наші актори й майстри вже навчилися їх робити, але іноді ми замовляємо виготовлення ляльок у інших театрів, щоб отримати певні технічні можливості чи специфічний стиль.
Тому Для мене ляльковий театр — це не "другорядний жанр", а повноцінний напрямок, який має обов’язково бути в нашій афіші. Він формує глядача змалку, і саме з таких маленьких кроків починається любов до великого театру.
- Яке Ваше ставлення до технологізації театру, і чи використовуєте ви інновації у своїх постановках?
- Я володію усією технічною зброєю театру, і якщо буде потрібно - можу застосувати будь-які інструменти: від відеопроєкцій до мультимедіа. Проте у моїх постановках ви не знайдете надміру спецефектів — вони не головні. Я завжди ставлю на перше місце живе спілкування між актором і глядачем.
Коли з нами співпрацював режисер Віктор Попов, то він дуже любив застосовувати усілякі технічні новинки, світлові фокуси. Але я все це вже бачив, перепробував, і зараз мене більше хвилюють актори, їхні відносини, їхнє життя на сцені. Хіба що повісити мікрофон, щоб краще чути — от і вся технологія.
Щодо майбутнього — я переконаний, що театр усе більше буде насичуватися технологіями. Настане час (ми цього вже не побачимо), коли на сцені знову "гратимуть" артисти XIX чи XX століття, які давно пішли з життя. Технології вже йдуть у цьому напрямку — на телебаченні ми це бачимо сьогодні. Але чи стане це повноцінною заміною театру? У мене великі сумніви.
Особисто для мене театр завжди залишатиметься мистецтвом живої присутності. І жодна техніка цього не змінить. Я ставлюся до новацій з інтересом, але останнім часом нічого справді нового й захопливого для себе у цьому плані не бачив.
- У своїх постановках Ви часто використовуєте відкриту сцену, мінімум декорацій і універсальні костюми. Чому для вас важливий саме такий підхід і як на нього реагує глядач?
- Так, у мене є свій стиль у сценографії. Я люблю відкриту сцену, простір, який дихає. Декорації у моїх постановках мають бути універсальними й працювати для будь-якої ситуації п’єси. Наприклад, у «Наталці-Полтавці» більшість дії відбувається у хаті, але мене це не влаштовувало. Разом із художником ми перенесли дію на відкриту місцевість — фактично на очах у всього села. Головним символом був млин, і цього вистачило, щоб створити атмосферу. Ми відійшли від стін, вікон, замкнених просторів — і ніхто не заперечував, усіх це задовольнило.
Моя мрія — поставити виставу на абсолютно пустій сцені. Порожня сцена, стільці вздовж стін, актори сидять, виходять, грають і знову сідають. Це створює відчуття безперервності дії, але важливо, щоб глядач прийняв таке рішення. Театр завжди — це домовленість із глядачем, і якщо він вірить у сценічну умовність, то їй уже не потрібні зайві прикраси. Як казав Георгій Товстоногов: концепція завжди лежить у глядацькій залі.
У «Тартюфі» в мене була всього одна декорація — накритий скатертиною стіл. Були костюми, деякі стилістичні деталі, але нічого надмірного. І ця вистава принесла нам Гран-прі. Це підтверджує: не кількість декорацій створює театр, а актори, текст і взаємодія з публікою.
Щодо костюмів — я часто використовую універсальні образи. Можу вдягнути акторів так, що в цих костюмах вони зможуть грати в різних виставах. Це мій стиль: я намагаюся уникати буквального відтворення епохи, натомість шукаю умовність, яка працює в будь-якому контексті, щоб дати глядачеві простір для уяви. І коли він приймає цю гру, театр перетворюється на справжнє диво — живе мистецтво.
- Чи готові Ви свідомо шокувати глядача, і якщо так — це для провокації чи для того, щоб змусити його замислитися?
Театр завжди повинен ставити запитання, навіть якщо вони незручні. Я не боюся шокувати глядача, але для мене це ніколи не самоціль. Якщо я змінюю сцену чи додаю щось несподіване — це завжди робиться для того, щоб показати сучасному глядачеві актуальність класики.
Наприклад, у «Ромео і Джульєтті» у Шекспіра ми бачимо лише фінал інтимної сцени. Мені здавалося нудним повторювати "ковдру", як у старих радянських фільмах. Я вирішив, що герої повинні бути відкритими і чесними перед публікою — вони обидва голі, і одягаються прямо на очах у глядачів. Це викликало деякі обурені вигуки, але саме в цьому і була моя мета: змусити замислитися, що значить юна любов, як ми її сприймаємо сьогодні, і чому суспільство так гостро реагує на відвертість.
Так само і з «Гамлетом». Якщо подивитися з точки зору нашого часу, Гамлет — це людина, яка вбила сімох. Сьогодні його могли б назвати злочинцем. Але він робить це, бо стає знаряддям волі батька-привида, він мстить. У моїй постановці привид з’являється у фіналі, коли на сцені залишаються трупи, і зносить їх в одну купу з відчуттям задоволення — він помщений. У Шекспіра такого немає, але мені важливо показати: що таке помста? Чи має вона виправдання?
Це викликає дискусію. Хтось погоджується, хтось обурюється. Але для мене головне — щоб глядач вийшов із залу не байдужим, а з думкою, що театр не лише розважає, а й змушує переосмислити наші уявлення про добро, зло, любов чи справедливість. Отже, театр може і повинен іноді шокувати. Але не для ефекту — а для глибшого осмислення.
- Які вистави, на Вашу думку, потрібно ставити під час війни? Чи має театр відображати страшну реальність, чи, навпаки, дарувати глядачеві надію й віддушину?
- Для мене принцип постановки завжди починається з трьох речей: п’єса має подобатися самому режисеру, повинні бути актори, здатні втілити задум, і, найголовніше, — потрібно розуміти, що отримає глядач. Під час війни завдання театру — давати світло, надію. Людина, яка живе у важких обставинах, бачить трагедію навколо себе, має потребу не в додатковому страху, а в надії, що життя продовжується і попереду є щось добре. Якщо в людині є надія — вона живе, навіть у найскладніших ситуаціях. І саме театр повинен плекати цю надію.
Не випадково під час Другої світової війни не всі фільми про війну виходили на екрани одразу. Люди на фронті не завжди хотіли дивитися стрічки про бої й смерть, а прагнули любові, музики, історій про людські стосунки. Той самий фільм «Два бойца» було знято під час війни, але показали його вже після неї. Натомість «В 6 часов вечера после войны» вийшов у час війни, бо в ньому звучала надія на мир і повернення до життя.
Так само і театр у воєнні часи. Звичайно, не можна зовсім уникати теми війни, але нею не слід перевантажувати репертуар. Глядач потребує комедії, яка дає ковток свіжого повітря, сміх і розраду. Навіть коли в комедії є сльози — вони інші, очищувальні, ті, що полегшують душу.
Театр має одухотворювати, виховувати, нагадувати про культуру й етику, про людяність. Усе це повинно бути у виставах. Бо де ще людині черпати сили? Ми живемо в ненормальному житті, але театр може зробити його трішки світлішим.
Я часто жартую: моє життя — «від війни до війни». І саме тому я добре розумію, наскільки важливо, щоб театр у найважчі часи не лише відображав реальність, а й дарував віру у майбутнє.
- Що б ви хотіли побажати своїм глядачам у новому театральному сезоні?
- Я завжди сподіваюся, що новий сезон принесе нашим глядачам радість, світлі відчуття, нове світосприйняття і, найголовніше, надію. Адже театр — це не тільки мистецтво, це завжди діалог із життям. Сьогодні ми всі живемо в непростих умовах, і найбільше, чого нам бракує, — це впевненості, що скоро усе це пройде, настане мир, і ми будемо жити повноцінним, вільним життям.
Я люблю пригадувати історію про царя Давида, у якого було кільце з написами. На зовнішньому боці: «Усе пройде». А на внутрішньому: «І це теж пройде». У цих словах — велика мудрість. Вони нагадують нам, що будь-які випробування мають свій кінець, але так само і радості не можна сприймати як щось дане назавжди. Це вчить цінувати кожну мить життя.
Тому моє побажання глядачам просте й водночас глибоке: хай театр стане для вас місцем, де ви відчуєте полегшення, натхнення і силу. Хай кожна вистава дарує вам хоча б іскру надії, бо саме вона допомагає пережити найважчі часи. Я хочу, щоб наш театр був тим світлом, яке нагадує: «І це теж пройде», а попереду нас усіх чекає мир і радість.
На завершення хочеться побажати Кам’янському театру й надалі залишатися простором живого мистецтва, де народжується надія, світло й віра у майбутнє. Нехай кожна прем’єра знаходить свого вдячного глядача, кожен сезон дарує нові відкриття, а театр і далі буде тією духовною опорою, яка підтримує людей навіть у найважчі часи. Бажаємо творчих перемог, повних залів і мирного неба над усіма нами.