Нову прем’єру у Кам’янському театрі глядачі чекали з особливим нетерпінням. На сцені — легендарний «Вій» за повістю Миколи Гоголя у постановці режисера Сергія Павлюка. Твір, який давно став класикою містики та жахів, знайомий багатьом ще зі шкільних років або за знаменитою екранізацією. Тож головна інтрига полягала в тому, чого очікувати від нової постановки? Моторошної історії про нечисту силу, легкої комедії, видовищного хорору чи глибокої філософської притчі? Чи залишиться дія у гоголівській епосі, чи буде перенесена у сучасність? І треба визнати: Сергій Павлюк зумів здивувати. Його постановка виявилася незвичайною, сміливою та зовсім не схожою на звичні уявлення про «Вія».
Вій, якого немає
Хто читав повість Миколи Гоголя або хоча б дивився легендарний радянський фільм, напевно буде здивований. Прем’єрний «Вій» у постановці режисера Сергія Павлюка в Кам’янському театрі виявився зовсім не тим (точніше, не зовсім тим) «Вієм», до якого звикли глядачі.
Сам режисер визначив жанр вистави як містерію, а подекуди навіть вертеп. Тут немає традиційного нагнітання жаху, зате є українська обрядовість, народні пісні, танці, старовинні костюми та глибокі символи, які змушують замислитися.
Найбільший сюрприз вистави — відсутність самого Вія.
Так-так, того самого моторошного персонажа з важкими повіками, який у повісті Гоголя наказує підняти собі віки та знаходить Хому Брута в останню ніч у церкві.
У постановці Павлюка його немає.
Режисер пояснює це просто: Вій не є персонажем української міфології, а був вигаданий самим Гоголем. Тому вводити його на сцену він не захотів.
Проте Вій все ж присутній у виставі. Але не як персонаж.
Вій тут — це те, що живе всередині кожної людини. Наші страхи, слабкості, спокуси, темні й світлі сторони душі. Недарма в одній із ключових сцен Хому підводять до дзеркала і закликають: «Підніми вії, подивись». Це не про чудовисько. Це про людину, яка змушена поглянути на себе справжнього.
Ангели добра і зла
Протягом усієї вистави на сцені присутні два ангели — білий і чорний.
Вони не просто персонажі, а символи постійної боротьби між добром і злом.
Білий ангел намагається врятувати Хому, застерегти його від помилок. Чорний — навпаки, весь час штовхає героя до прірви.
Завдяки цьому сюжет набуває філософського звучання. Це вже не просто історія про відьму та філософа, а розповідь про вибір, який людина робить щодня.
Як виманювали Хому з кола
У Гоголя нечиста сила шукає Хому. У Павлюка вона намагається витягнути його з захисного кола.
Причому креслить це коло герой не крейдою, як ми звикли бачити, а свічкою.
І спокуси тут теж особливі.
Хому виманюють голосом матері, спогадами про друзів, тілесними бажаннями, видіннями та примарами минулого. Усе це виглядає дуже символічно й водночас страшно, адже найнебезпечніші демони часто живуть не зовні, а всередині нас.
І зрештою героя таки змушують зробити фатальний крок.
Танок перед смертю
Однією з найсильніших сцен вистави став танець Хоми перед останньою ніччю у церкві.
Це не просто танець. Це прощання.
Прощання з життям, друзями, молодістю, усім тим, що він любив.
Сцена буквально заворожує. У цей момент у залі стоїть майже абсолютна тиша, а глядачі вже чекають неминучої трагедії.
Та Павлюк і тут ламає звичні уявлення.
У його версії Хома не гине.
Пісні, обряди і магія української культури
Величезну роль у виставі відіграє музика.
Народні пісні супроводжують дію практично від початку до кінця. Особливо вражає обрядовий спів, який створює атмосферу справжнього українського містичного світу.
Саме через музику вистава набуває особливої глибини й емоційності.
Складається враження, що дивишся не театральну постановку, а давній народний обряд.
Незвичний сценічний простір
Цікавим режисерським рішенням стали декорації.
На сцені немає традиційної церкви, де Хома читає молитви над тілом панночки.Замість цього глядач бачить складну багаторівневу конструкцію, яку режисер називає дорогою. Ця дорога символізує життєвий шлях людини — небезпечний, повний пасток, випробувань і несподіваних поворотів.
Не менш несподіваним є й образ панночки.
Вона не лежить у труні. За словами режисера, труна — надто буквальний і навіть небезпечний предмет для сцени. Тому панночка перебуває просто на підлозі, періодично зникаючи під сценою та знову з’являючись, що лише підсилює відчуття присутності потойбічних сил.
А ще у виставі використовують справжніх змій. І це дійсно додає напруги.
Актори, які виклалися без залишку
Важко виділити когось одного, адже успіх цієї постановки — результат командної роботи всього колективу.
Пощастило побачити обох виконавців ролі Хоми Брута — Руслана Тарана та Івана Чабана.
Їхні роботи різні, але однаково сильні. Обидва актори не просто грають, а проживають свого героя. Вони співають, танцюють, проходять через складні фізичні та емоційні сцени.
Особливо запам’яталася сцена, в якій Хома випльовує монети, силоміць запхані йому до рота Сотником.
Після завершення вистави було показово спостерігати за акторами під час поклонів. На обличчях Руслана Тарана та Івана Чабана не було звичної театральної усмішки. Лише втома людей, які віддали сцені всі сили без залишку.
Панночок зіграли Аліна Балагура та Анна Макєєва. Обидві зіграли бездоганно. Попри невелику кількість реплік, актрисам вдалося створити по-справжньому демонічний образ, у якому поєдналися краса, загадковість і небезпека.
Як завжди потужно виглядав Олег Волощенко у ролі Сотника. Його герой зовсім не схожий на книжковий образ. Це батько, який намагається втопити своє горе в горілці. Смішний і страшний одночасно.
Старих відьом у виставі зіграли Світлана Сушко і Юлія Жиліна. У них зовсім невеликі ролі, майже без слів. Проте саме їхня поява на сцені створює ту особливу атмосферу тривоги й містики, яка супроводжує виставу від початку до кінця. Їхні персонажі ніби перебувають на межі двох світів — реального та потойбічного. Вони не лякають гучними ефектами чи різкими рухами, але одним поглядом, жестом або появою в потрібний момент здатні викликати у глядача відчуття небезпеки. Саме такі, на перший погляд, другорядні образи додають постановці цілісності та підсилюють її містичний настрій.
Яскраво проявили себе й козаки у виконанні Іллі Карікова (Явтух), Максима Монастирського (Степан), Юрія Декуна (Свирид), Олександра Тарханова (Дорош), а також Дмитра Олексієнка, Дмитра Сорокалата, Назара Піцика та Авер'яна Кондратьєва.
Саме завдяки їхнім образам історія набуває об’єму та живої енергії.
Овації як найкраща оцінка
Після фінальної сцени зал вибухнув оплесками.
Глядачі аплодували стоячи, довго не відпускаючи акторів зі сцени.
І це, мабуть, найкраща оцінка нової прем’єри.
«Вій» Сергія Павлюка — це не вистава жахів і не класична екранізація Гоголя. Це глибока містерія про людину, її страхи, спокуси, вибір між світлом і темрявою. Незвична, смілива і дуже українська постановка, яка точно не залишає байдужим.
